Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

блиском ясніла під шиєю, іскри сиплячи, аж за очі хапала. Мені ще не доводилося бачити діамант такої величини, але очі незнайомця іскрилися ще сильніше. Скільки живу, таких очей і такої пекельної полум'яности я не бачив і бачити не буду, а, зрештою, і не хочу. Ті великі очі видалися мені мовби якісь два чорні пломінці, якщо таке порівняння не є абсурдом, бо чорного полум'я ніхто не бачив, а прецінь якби воно й існувало, то запевне мусило бути, як очі того чоловіка.

А мушу сказати, що я у житті моїм довгім не раз переконувався, яку то інколи предивну і незбагненну силу мають очі людські.

Обличчя у незнайомця було бліде, аж у якусь синявість впадало, ніс довгий і добряче викривлений, а довкола вуст бігав йому неприємний і нечистий усміх. Досить сказати, що мені той чоловік так став перед очима, мовби живцем зі сну тяжкого був, а не з-під Божого сонця.

Мимоволі я довго дивився на того чоловіка, коли раптом мій кінь, що завше був спокійним і слухняним, порскнув голосно і, здригаючись усім тілом, в шаленому скоку став дуба, так несподівано подавшись назад, що заледве я з сідла не випав… Я озирнувся на незнайомця, шукаючи причини, чого б то мій кінь так сильно настрашився, і бачу, що мій сивий ледве не наступив копитом на великого крука, котрий стояв на порозі заїзду.

То був птах небаченої величини, що не боявся коня і наставився проти нього, пір'я настовбурчивши. Крук закричав голосно і моторошно, а спурхнувши нагло вгору, чорними крилами аж в очі коня ударив і просто сів на рамені того чорного кавалера. Стримую з силою коня і гладжу його по наїженій від страху гриві, аби заспокоїти, коли бачу, як та бестія чорна, той крук бридкий, вибалушивши очі, дзьоба розкрив і мовби людським голосом, але таким прикрим і скрипучим, що аж у вухах дзвеніло, закричав:

– Арабет! Аратгран! Арратгрран! Метатрран!

Ті жаскі слова вбилися мені в пам'ять глибоко, хоча й звучали чудернацько і незрозуміло, бо пізніше ві Львові я чув їх ще багато разів. Незнайомець засміявся і, вхопивши крука рукою, кинув його позад себе, крук же, упавши на солому в сінях корчемних, стріпнув крилами, злетів на драбину, і звідти почувся схожий на людський верескливий сміх. Незнайомець вклонився мені ґречно, торкнувшись рукою капелюха, ніби хотів мене перепросити, а я, так само йому вклонившись, спішився і, віддавши коня, пішов до корчми. Для офіцерів було наготоване одне велике приміщення, але без ліжок, тільки сіна свіжого настелили.

Приїхалисьмо до Рави коло полудня, отож нім я привів себе в порядок, нім пообідав і відпочив, то вже вечір запав. Зійшлися ми, п'ятеро офіцерів, при вечері та при якомусь равському кисляку, що його, не знати з якої рації, титулом вина жид корчмар угонорував.

У корчмі палахкотів великий вогонь у коминку, а біля нього ми застали того чорного кавалера. Сидів до нас плечима, довгі худі ноги витягнув перед себе і вдивлявся у жар вогнища. У темному куті коло коминка примостився його крук і, здавалося, дрімав, а насправді щохвилі піднімав голову догори і відгукувався хриплим голосом у якомусь неспокійному сні.

Усіх нас дуже здивував і зацікавив той подорожній, особливо одного з молодших моїх офіцерів, такого собі Аксамицького. А що в нашій історії про нього не раз піде мова, то скажу, що був той Аксамицький сином дуже багатого міщанина, а служив у нашому реґіменті не з якоїсь потреби, а тільки з фантазії і вродженої до стану жовнірського охоти, бо мав шляхетське честолюбство і ані про торгівлю, ані про инше яке міщанське заняття й чути не хотів.

То був молодик вродливий і приємний, а ще й добрий офіцер. І я навіть не думав, що він так легко свою рідну Варшаву кине і до Львова помарширує. А він навпаки втішився, і причина чаїлася в тому, що мав у Львові панну, з якою заручився. То була донька львівського купця, вірменина Вартановича, котру батько на якийсь час вислав був до кревних у Варшаву на науку, а кілька місяців тому назад до Львова забрав. Аксамицький зазнайомився у Варшаві з панянкою і там почалися амури.

Молодого Аксамицького я любив, як дорогого товариша і вдатного офіцера, понадто що й нічого йому закинути не можна було опріч одної вади, а радше дивацтва. Бо ж був він дуже до віри в чари і ворожбитство схильний, що не з глупого забобону йшло, а з буйної фантазії, котру в ньому якийсь німець-учитель розвинув, про альхемію та магію оповідаючи. Так йому молоду голову закрутив, що Аксамицький, бувало, увесь час над книгами сидить, а потім якісь рурки над вогнем смажить.

Я ж це мав за дитинну забавку і не раз кепкував з нього, що він так золото витопить, як магістр Твардовський старих бабів на гладких дівуль поперетворював.

Отже, Аксамицький, сидячи з нами у корчмі, очей від того незнайомого кавалера не відводив, а дивився на нього безперервно. Коли ми собі снували різні домисли, що то за чоловік, який ту чорну балакучу почвару водить за собою, він нам сказав, аби ми незнайомця так не трактували, бо певна є річ, що то не посполита особа, а запевне якийсь магік і майстер таємничих знань. Я хотів його, як звикле, жартом збути, але признатися мушу, що присутність того дивного незнайомця якось мені веселість відібрала, і не тільки мені, але й товаришам моїм, котрі так само сиділи тихо, весь час то на коминок, то на крука споглядаючи.

Коли так сидимо, влітає нагло вахмістр до хати і рапортує, що одному з людей моїх трапилося нещастя. Кінь, на якому їхав до водопою драгун, сполошився та скинув його на землю, і то так нездало, що жовнір, вдарившись головою об камінь, без знаку життя зостався лежати. Прикра нам дуже була та вістка, і зірвалися ми всі з-за столу, та як на те власного лікаря з собою не малисьмо.

– Чи забився на смерть? – питаю вахмістра.

– Здається, пане ротмістре, – відказує, – що вже мертвий, бо вже там ані сліду живого духу нема!

– Де він? – питаю.

– Принеслисьмо його сюди, до господи, і в стайні положили на соломі.

– Несіть його сюди зараз! – звелів я. – А ти біжи чимдуж до міста і лікаря мені шукай!

Вахмістр вибіг, а я за ним, аби того бідолаху до корчми якнайшвидше принести. Внесли його без ознаки життя, мертвого, тільки з